Андрій Атаманюк став справжнім відкриттям 2021 року. Фахівці й Сергій Романчук зокрема відзначали атлета ще після національних чемпіонатів. Говорили й про його природню техніку, й про те, що було напрацьовано разом з тренером Василем Ліщуком.

Видані аванси Атаманюк почав виправдовувати вже на юніорському чемпіонаті Європи в Таллінні, де фінішував восьмим з бігу на 3000 метрів. А в грудні продемонстрував, що почувається, як риба у воді, не лише на доріжці, а й у змаганнях з кросу – на дебютному для себе чемпіонаті Європи він став п’ятим серед юніорів.

«На чемпіонаті Європи була хороша траса, швидкісна, без надто сильного болота. Був один поворот з багнюкою, відразу після нього – затяжна гірка. На цьому повороті було дещо слизько. Чув, хлопці падали, але я нормально в нього входив і втримувався на ногах, – пригадує Андрій Атамнюк. – Взагалі, враження від того чемпіонату неймовірні! На старті так багато людей з різних країн, уболівальники, стільки емоції… Це складно описати словами».

Чемпіонат Європи з кросу для Атаманюка був першим у кар’єрі. В Дубліні разом з ним на старт вийшли ще 96 атлетів, проте юний українець не розгубився. Досить грамотно розклавши сили по дистанції, він поступово почав обганяти одного суперника за іншим і, зрештою, фінішував у першій п’ятірці.

«Планували почати нешвидко, триматися десь у середині й далі нарощувати темп, що я і робив, – ділиться планами на забіг Андрій. – На старті трішки поштовхався з бельгійцем: я його пропустив вперед, але потім обігнав.

Якби почав бігти з лідерами, не знаю, як розклав би сили, але, теоретично, на фініші міг би бути ближчим до них і, можливо, після прискорення піднятися дещо вище. А так на заключному колі дивлюся, що веду групу з восьми атлетів. Розумів, що в цій ситуації потрібно лишити трішки сил на фініш, щоб ніхто з них від мене не втік. Щоправда, іспанець Пол Оріаш за 400 метрів все ж зміг це зробити, але решту суперників я вже не пустив».

Сильна кросова підготовка сприяє й високим результатам на стадіоні. Але водночас крос для багатьох стає справжнім випробуванням. Досить часто доводиться чути, що атлети, навіть готуючись до таких змагань, продовжують тренуватися на доріжці або асфальті. Проте Атаманюк не побоявся гірок і багнюки, що, зрештою, й дало свій результат у Дубліні.

«Останній збір перед чемпіонатом Європи був в Ужгороді. Темпову роботу проводили на трасі, де відбувався чемпіонат України. Якраз були дощові дні, тому було багато калюж і багнюки. Там не було таких гірок, як у Дубліні, але вдома, в Кам’яніці-Подільському, ми бігаємо трасами з болотом і грязюкою, там у нас теж є ліс і умови для підготовки, тож до такого бігу, як в Ірландії, ми були готові», – розповідає Андрій.

Минулого сезону Атаманюк біг різні дистанції, зокрема й на доріжці. Не став винятком навіть стипль-чез.

«У нас з Василем Володимировичем різнобічна підготовка, – пояснює Андрій. – Плануємо бігти й стипль, і трійку, й п’ятірку, й десятку. А от про те, що стане основною ціллю, ще будемо говорити з тренером.

Цієї зими акцент, найімовірніше, зробимо на 3000 метрів, але сили перевірятимемо через 800 і 1500. При цьому змагатимуся як у своїй віковій категорії, так і серед дорослих».

«У бігу цього хлопця є музика», – говорить про Атаманюка Сергій Романчук. «Звідки ж вона», – запитуємо в Андрія. Це гени чи природній дар? Атлет говорить, що за статурою схожий на тата. Він у нього трішки займався футболом і бігав.

«А щодо природньої техніки, то я завжди так бігав, – продовжує Атаманюк. – Пам’ятаю, завжди відрізнявся від інших, вчителі фізкультури помічали це й відзначали мене як найкращого. Правильну техніку, руки мені вже ставить Василь Володимирович. Ми завжди слідкуємо за цим на тренуванні й приділяємо цьому аспекту багато уваги».

Саме Василь Ліщук свого часу помітив Атаманюка. Коли хлопець навчався у п’ятому класі, він уперше прийшов у секцію легкої атлетики. Наступного року брав участь у змаганнях з кросу, виступаючи за свою школу. На них його й помітив майбутній наставник та запросив до себе займатися.

«Поступово я почав втягуватися в тренування, – прогадує Андрій. – До десятого класу ми, можна сказати, гралися в легку атлетику: я і в довжину стрибав, і з бар’єрами бігав. Василь Володимирович мене вчив і прививав любов до нашого виду спорту.

А ще мій тренер дуже сильний патріот України. На зборах ми завжди рано прокидаємося, піднімаємо прапор, слухаємо й співаємо гімн. Ці цінності для мене близькі, я теж так відчуваю».